Лiтнi роботи

                . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
              Нарешті наступило літо,
              Наповнене духмяним квітом,
              Пора, усе, що тільки влітку
              Робити треба все, як слід;
              Піти і зачинити хвіртку
              І зготувать смачний обід.
              Жука ще трохи треба вибить
              З картоплі нашої, бо з'їсть.
              Він на однім кущі не всидить,
              Такий непроханий наш гість.
               . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
              І ось якраз одного разу
              Зібрались з хлопцями в похід.
              Усе, що нам потрібно, зразу
              Ми склали по сумках - і в хід.
              Тушонку захопили в банці,
              І овочі ще на салат.
              І розмістились на полянці,
              Все виклали добро те в лад.
              Чарує шепіт нас кущів,
              А хмари хоровод ведуть.
              Під вишнями гудуть хрущі,
              А пастухи корів женуть.
              А небо, наче ота шуба,
              Увесь застлало білий світ,
              Синіє, промовля до дуба,
              І спекою палахкотить.
              Ми довго там бенкетували,
              Але іще не працювали,
              А вдома всiх чека робота,
              Хоча i зна це парубота.
              . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
              Гусяток за селом пасти,
              Тюки з соломою знести,
              І ще управитись, як рано,
              Зоря червона тихо встане,
              Умиє все живе водою
              Червоною і вогнянною.
              Горять верхи лiсiв яскраво,
              Чарують душу різні барви.
              Візьму залізний я кілок,
              Та й припинать пiду телятко,
              І під обід аж на лужок
              Прийду його я напувати.
              . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
              На другий ранок з очерету
              Я довгу вудочку зробив,
              Наживку вийняв із пакету
              І рибку половити сiв.

              Сиджу, вдивляюся в красу:
              Замкнула обрій гiр шовковiсть,
              Лише хвилясту полосу
              Вона залишила натомість.
              Синiє здалеку ставочок,
              Я бачу береги крутiї,
              А глибина лякає очi,
              І гір верхи в ній зеленіють.
              . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
              Такий був неповторний ранок!
              А потім виплив з-за гір день,
              Він мiсяця сховав уламок,
              Пар стелиться, немов серпанок,
              І чую тихий звук я: "дзень!"
               . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
              Я десь далеко чую: "дзень"!
              Дзвенить неначе сам то день.
              Та що ж воно таке дзвенить?
              І що синіє так, бринить?
              Коли ж за полем оком глядь:
              Синенькі дзвоники дзвенять,
              Голівки ніжні їх висять.
              Чудово і прекрасно так!
              Луги, і дзвоники, і мак!
               . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
              А дзвоники гудуть одно -
              Косити терміново треба,
              Бо сiнокос вже йде давно,
              Косою розмахнусь до неба.
              Горить такая спека скpiзь!
              І жаром диха неба вись.
              Та ми не можемо здаватись,
              Косити терміново треба,
              І до зими всім готуватись...
              Косою розмахнусь до неба!

              Квітень, 1999р.