А помирати, нажаль, не виходило...
Хоча іноді цоьго дуже хотілося.
У спогадах своє спасіння знаходила
І думками про нього грілася.
Очі ховають на дні гострий смуток.
Під тінню волосся заплуталася журба.
Але то її найцінніший здобуток.
Не бентежить, що про неї шепоче юрба.
Натхнення загублене в людському мотлосі.
Стежками рушае на пошук. Крокує боса...
Вітер грає волоссям, долонями по колоссю.
Вона чарівна, повітряна, тонкоголоса.
Смуток залишить в ній слід стійкий.
Вітре, тримай її міцно за білі зап’ястя.
У вирі подій підсумок є простий:
Кричимо про бiль, та мовчимо про щастя.
06.10.13
Без коментарiв
© Copyright: Оля Каракай, 2013
Свидетельство о публикации №113100704733
Свидетельство о публикации №113100704733
Рецензии