Recovering

I
Ранок був сонячним і морозним. Ліна прокинулась, оглянула своє тимчасове помешкання, зупинила погляд на жінці в пістрявому халаті і мовчки відвернулась до стіни. Вона завжди хотіла сюди потрапити. Не те, щоб це було мрією всього її життя, але стіни цієї тихої, затишної психлікарні завжди її вабили. Вона любила гуляти по парку, що знаходився поряд і ні про що не думати.
Тепер вона тут. Днів десять тому вона переходила дорогу і впала прямо посеред вулиці. Вона просто втомилась. Від людей, від життя, від усього. Її уже кілька місяців переслідували думки про втечу. Хоч на кілька днів мріяла вона залишити це сіре місто і відпочити від суспільства. «Мрії збуваються, треба тільки навчитись правильно їх формулювати» - подумала Ліна і посміхнулась сама собі. Вона ніколи не вміла правильно формулювати свої бажання. Від цього і походили всі проблеми.
Події того злощасного дня закарбувались в її пам’яті тільки короткими уривчастими спалахами: зелене світло – перехід – фари автомобіля – втрата свідомості – білі стіни – заплакана мама. Коли Ліна отямилась в лікарні, їй одразу захотілось померти. Голова боліла настільки сильно, що сльози самі текли з очей, а вона була не в силах їх зупинити. Тілесних пошкоджень не було, але лікарі констатували струс мозку і порадили пролікуватись кілька тижнів. Наступного дня Ліна попросила батьків влаштувати її до психлікарні. Звичайно, вона могла б залишитися у звичайному невропатологічному відділенні звичайної лікарні, але сусіди по палаті її відверто дратували, а залишатися сама вона не хотіла.
Тут їй було набагато краще. Вона знаходилась у відділенні, де лежали люди з такими ж травмами, як і в неї. На перший погляд – звичайна лікарня, але Ліна так не вважала. У кожного з цих людей, які щодня проходили повз неї в коридорах, їдальні та у парку за спиною була своя власна трагедія. Трагедія одного життя. Їй здавалося, що всі ці люди мали б уже давно зійти з розуму. Але вони трималися. Бо любили життя.
За час перебування тут вона почула як мінімум десяток життєвих історія і після закінчення кожної з них відчувала себе настільки спустошеною, що не могла навіть говорити. Вона сама собі здавалася такою жалюгідною в порівнянні з усіма цими людьми, які, незважаючи на свої реальні проблеми і негаразди, продовжували посміхатися і радіти життю. Ліні здавалося, що на їх місці вона б уже давно померла. Лягла б на лавці, закрила очі і померла.

II
Через  п’ять днів Ліна мала їхати додому, але вона зовсім цього не хотіла. Телефон постійно лежав вимкненим. Вона боялася його вмикати, тому що не хотіла знову повертатися до минулого. Одного дня цікавість все ж таки перемогла. А можливо, її шукають друзі, знайомі, з якими вона раніше спілкувалася? Адже за весь цей час до неї в лікарню приходили тільки батьки та старший брат. Але навіть увімкнений телефон мовчав, ніби йому перерізали зв’язок із зовнішнім світом. Ліна втратила надію на те, що після усього, що сталось, хтось захоче спілкуватися з нею знову. Після цього вона ще більше замкнулась у собі і кожного дня запитувала у мами чи зможе вона поїхати навчатися до Львова. Мама або не звертала уваги на ці запитання, або просто мовчки дивилася Ліні в очі. Якось, коли мама зібралася йти і вийшла на вулицю, Ліна підбігла до вікна, щоб махнути на прощання, але раптом зупинилась. Мама сиділа на лавці біля корпусу і плакала. Після цього Ліна нічого уже не запитувала.

III
Дні пролетіли швидко. Ліна розуміла, що уже завтра вона буде спати у своїй кімнаті, пити звичну ранкову каву і милуватися заходом сонця зі свого вікна. Якось після обіду до її палати зайшла медсестра:
- Ліно, до вас прийшли, – сказала вона.
- Мама? – здивовано запитала Ліна. – Нехай заходить.
- Ні, якийсь хлопець з дуже приємною зовнішністю. Він не представився. Я не бачила його тут раніше.
- Скажіть, що я нікого не хочу бачити, сухо кинула Ліна і відвернулась.
Через кілька хвилин медсестра прийшла знову.
- Ліно, вибачте, але той хлопець просив передати, що він буде чекати вас на вулиці годину. Якщо ви захочете з ним поговорити – можете спуститись.
- Дякую.
Ліна сіла на край ліжка. «Чому? Чому саме зараз? – питала вона себе. Невже ти не міг зачекати ще якихось кілька тижнів, щоб я встигла втекти подалі від цього міста?». Хвилин десять Ліна думала що їй робити, потім встала і підійшла до вікна. Якраз навпроти, на лавці, сидів він. Як завжди тримав схрещені пальці рук і розглядав людей, які проходили поряд. Ліна не витримала. Швидко одяглася і спустилась вниз.
Коли Ліна з’явилаcя в дверях лікарні, вона побачила, що хлопець хотів встати, але силою волі примусив себе сидіти далі. Вона мовчки підійшла і сіла поряд. Він нічого не говорив. Хвилину, п’ять, десять… Здавалося, що Ліні мало це набриднути і вона могла б піти назад, але щось її тримало тут. Вона не помічала плину часу. У голові весь час зринали якісь спогади. Вона не могла їх систематизувати, вони були нечіткими та розпливчатими, але несли в собі такий потужний емоційний заряд, що Ліна отямилась тільки тоді, коли одна гаряча сльоза впала на її руку. Вона швидко витерла очі, рвучко підірвалась з місця і хотіла було йти…
Він увесь цей час сидів поряд і навіть не ворушився. Він дивився на дерева, на небо, на перехожих – куди завгодно, тільки не на Ліну. Навіть коли Ліна підвелась, щоб йти, він тільки спокійно перевів на неї погляд, але так, щоб не зустрітися з її очима. Ліна ще постояла кілька хвилин, розглядаючи відтінки його волосся і раптом… Він підвів очі і запитав:
- Пробачиш?
- Я не тримаю на тебе зла.
- Дякую. Ти завжди була такою.
- Якою?
- Незвичайною. Інша на твоєму місці прокляла б мене, а ти…
Ліна не знала що сказати. Вона розвернулась і, не оглядаючись, попрямувала до корпусу. Повільно піднялась на третій поверх і підійшла до вікна. Він сидів на лавці так само непорушно. Такий же спокійний і врівноважений, як і колись. Ліна посміхнулась.
Вона не знала коли він пішов, але того вечора її телефон дзвонив разів десять. Усі дзвінки були від нього. Ліна просто не брала трубку, тільки довго дивилась на колись ще рідне ім’я на екрані мобільного.

IV
Наступного обіду за Ліною приїхали батьки. Тато був у доброму настрої, постійно жартував, мама лиш злегка посміхалась, а брат постійно говорив, що завжди захищатиме Ліну. Коли батьки спустились вниз, Ліна сказала, що вона забула щось віддати медсестрі. Вона швидко піднялась назад, зустріла медсестру в коридорі і дала їй в руки свій телефон:
- Ось, візьміть. Це за те, що ви для мене зробили.
Медсестра зашарілась, їй стало ніяково:
- Ні.. Але навіщо?... Як так. Я не можу це взяти…
- Візьміть.
- Може ви хоч сім-карту заберете? – невпевнено запитала медсестра.
- Боюсь, що вона мені тепер не потрібна.
Ліна хотіла було уже йти, але раптом зупинилась і сказала:
- І ще одне… Вам сподобався той хлопець, який вчора приходив?
- Ну… Я не знаю. У нього приємна зовнішність… Я казала….
- Чудово. Сьогодні він буде дзвонити на цей номер. Поговоріть з ним.
- Але…
- До побачення. Дякую вам ще раз.
Ліна вийшла на вулицю, загадково посміхаючись. Початок нового життя був покладений.
14.12.10 – 20.04.11