Сон

Прокинувся від того, що просто зрозумів,
Що маю йти і встав. Побрів...
Я йшов вперед, а всі назад тікали,
Боровся з смертю, коли інші пали,

Я йшов вперед, бо сон мені приснився,
Що мушу йти, тому я не спинився,
Коли і смерть переді мною стала,
І голосом своїм казала:

"Не дам тобі іти , вертайся,
Мені повір і не старайся,
Іти туди, там лиш Нічого,
Немає сна там точно твого"

Та я ішов, бо сон побачив,
Він ЦЮ путь мені позначив,
Дивно зараз це писати,
Скільки років... Не згадати...

Сон той був простий до болі,
Та не зміг його я волі,
Опиратися і йшов,
Бо гадав, що час прийшов...

Снилося мені багаття,
І розкидане навколо шмаття,
Я сиджу біля вогню,
Когось чекаю, чогось жду...

І тут відчув, що ХТОСЬ з'явився,
Я піднявся, обернувся,
І побачив, як в тумані,
Дівчину, що я кохаю...

І вона тихо шептала:
"Я тебе теж покохала,
Відшукай мене прошу,
Я тебе чекаю, ну?"

Я прокинувся й пішов,
Безліч всесвітів пройшов,
Та нарешті той знайшов,
Де не біг, а просто йшов...

Ще роки...тисячоліття,
Перестав шукати листя,
Що вона по нім ходила,
Чи шукати її співу.

Ще роки і я спинився,
Я шукати вже знемігся,
Тисяча п'ятсот три роки,
Та зроблю останні кроки.

Раптом голос цей почув,
Від якого не заснув,
Більше тисячи років,
Той, що кликав, що просив...

Дівчина поряд стояла,
З подругою розмовляля,
Розказала дивний сон,
Про пітьму і бій за трон,

Та вкінці вона сказал:
"Я там когось повстрічала,
І здається закохалась,
Навіть йому в цім зізналась,

Та зробила це для того,
Врятувати аби його,
Дивно якось, та здається,
Моє серце б'ється,

Швидше трохи ніж завжди..."
Я не витримав, зірвався,
Їй у розкрився і зізнався,
"Я блукав у тому сні,

Довго йшов, прошу прости,
Та будь-ласка не іди!!!
Довго йшов, за це пробач,
Ти смієшся? Чи це плач?"

"Ти смішний, я жартувала,
Хлопець той, що я казала,
Просто вигадка, прости,
Краще йди, краще поспи..."

Розвернулася й пішла,
Ось така доля сліпа,
Зводить тих, хто не кохає,
Нами, як ляльками грає...

Смішно зараз це писати,
Бо не зміг тоді стояти,
Знов пішов і ось я прийшов,
Відпочинок свій знайшов,

Вперше став, за стільки років,
Все рішили кілька кроків,
А тепер, що далі буде,
Вона, напевно, все забуде,

А я вже став, я зупинився,
Дістав кинжал і я... звільнився,
Хай всі простять, та я іду,
Хоча ніколи не збагну,

Чому? Чому так мало бути,
ЇЇ очей вже ж не забути,
Та пізно щось тут говорити,
Лиш кров поможе усе змити...